1. Слова клієнта не є головним для терапевта.

Здавалося б, психотерапія відбувається через мовлення: клієнт розповідає, а терапевт вникає. За допомогою мовлення клієнт доносить проблему, описує її. За допомогою слів терапевт ставить запитання, дає поради. Хіба не так?
Насправді це працює інакше.

Олівер Сакс у своїй книжці «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» пише про хворих на афазію (афазія - мовленнєва дисфункція, що включає порушення розуміння слів). Сакс описує, як люди з афазією слухають промову Рональда Рейгана:
По телевізору виступає президент країни, а з відділення для хворих на афазію долинають вибухи сміху… Так, на екрані саме він, актор, улюбленець публіки, зі своєю відточеною риторикою й знаменитою чарівністю, але, дивлячись на нього, пацієнти заходяться реготом.   Що в них на думці? Може, вони його просто не розуміють? Або ж, навпаки, розуміють, але надто добре?

Так, саме так. Розуміють надто добре. Хворі на афазію не розуміють слів, зате в них набагато сильніше розвивається розуміння всього іншого, що пов'язане з мовленням: невербальних ознак тембру, інтонації та смислового наголосу, а також зорових підказок у міміці, жестах і манері триматися.
Отже, Розуміння є чимось більшим за просте розпізнавання лінгвістичних одиниць. Мовлення сповнене інтонацій та емоційного забарвлення, оточене експресивним контекстом, що виходить далеко за межі самої вербальності. У результаті навіть за повного нерозуміння прямого значення слів у людей з афазією зберігається разюча сприйнятливість до глибокої, складної й різноманітної виразності мовлення. І така сприйнятливість часто розвивається до рівня майже надприродного чуття…

Завдяки їй позбавлені слів, але надзвичайно чутливі пацієнти негайно розпізнали брехню в усіх гримасах президента, його театральних кривляннях і нещирих жестах, а також, і це головне, фальш тону й ритму.

Саме таку чутливість і розвивають у собі терапевти. Під час навчання й практики вони постійно розвивали й розвивають цей орган сприйняття: здатність чути, бачити, відчувати вухами, очима, безпосередніми когнітивними навичками й тим чуттям, яке дає людям з афазією змогу чути та бачити крізь слова.

ЯК людина говорить? Про що говорять її очі? Як вона тримає тіло в просторі? Наскільки зміст мовлення відповідає емоційній залученості? Чого клієнт НЕ говорить, але на що так реагує? Такий аналіз відбувається в голові терапевта паралельно з розумінням мовлення, звісно.

2. Терапевт не знає, як краще для клієнта.

«Я піду до психолога, і він розбереться, що мені робити…»
«Я піду до психолога, і мені стане легше…»
Таку надію й налаштування мають багато клієнтів-початківців.
Коли я вперше зіткнулася з психотерапією, мене дивувало, як часто мій психолог відповідав на мої запитання: «Я не знаю». Якось аж надто часто. І я злилася, засмучувалася, думала, що в мене якийсь лінивий психолог, або дефектний, або знущається з мене…   І водночас якась частина мене видихала. Видихала, бачачи, що «не знати» нормально, що нормально не мати відповідей, що можна перебувати в тривозі й не знати дороги.

Звісно, дуже хочеться «чарівну пігулку», дуже хочеться, щоб був хтось мудрий, хто підкаже, як жити. Можливо, такі люди є, але психологи до них точно не належать.
Тоді навіщо психологи? Ці спеціально навчені люди допоможуть вам більше «бути», повернутися обличчям до себе в просторі й часі кабінету. Вони вміють приймати клієнтів у всій повноті й понад неї. Уміють на час сесії відкласти власні людські переконання й сенси, щоб бути з клієнтом у його світі. І бачити цей світ зсередини та ззовні.

Зрозуміло, що нам, психологам, ніколи не вдасться повністю побачити світ іншого зсередини. Це неможливо, але ми прагнемо розуміти в міру своїх можливостей.
Що це дає клієнту? Про інших клієнтів не знаю, але знаю про себе, адже я теж клієнтка, і припускаю, що в інших щось схоже: я почуваюся наче в іншому вимірі. Змінюється плин часу, змінюються барви, емоції стають яскравими й об'ємними, я наче заповнюю більше простору, Мене наче
стає більше. І я з іншого місця, уже інша я, починаю сприймати свою проблему й те, із чим прийшла на терапію. Змінюється точка огляду. І тоді щось для мене стає інакшим. Бачення, розуміння, прийняття, зміна,
можливості.

І це бачення доступне лише мені. Як же терапевт може це знати й бачити? Не може))
Може лише допомогти мені опинитися там, звідки мені буде краще видно.

3. У терапії розібратися з минулим не є головною метою. 

Психотерапія - дуже молода галузь психології, вона ще не набула сталої форми, у ній багато молодих зелених пагонів, і незрозуміло, який із них стане стовбуром майбутнього терапевтичного дерева.

Поширене уявлення, що терапія потрібна, щоб розібратися в дитинстві, у минулому. І справді, ми часто звертаємося й до дитинства. Проте це лише один зі шляхів дослідження світу клієнта, який не є сам по собі метою чи засобом «лікування».
Важливо визнати переживання й біль дитини, якою був клієнт. Часто потрібно оплакати щось із минулого, іноді - переписати це минуле. Але ще важливіше не перетворювати його вивчення на мету. У центрі уваги перебуває клієнт саме цієї секунди: як він проживає життя, його переживання й стани тут і зараз.