Привіт, мене звати Олена, і я… ні, не алкоголічка. Проблема в іншому: більшу частину свого життя щороку під ялинкою я загадувала те саме бажання. Упевнена, більшості читачів воно добре відоме: схуднути.

І мушу зізнатися, що за три десятиліття віз залишався на тому самому місці, а його вміст іще й збільшився. Так-так, звісно, я все розумію: троє дітей, переїзди, гормональна терапія, еміграція, зміна професії, ще одна вища освіта, купа навчань, сидяча робота, клімакс, війна - стресу вистачило б не на одне життя. Але ці пояснення ніяк мені не допомагали, а лише заганяли у відчайдушне хитання між двома крайніми точками: зціпивши зуби й зібравши волю в кулак, почати «життя мрії» або змиритися з тим, що є, і перемкнути увагу на інші цінності, які, на щастя, у моєму житті є. У якийсь момент мені набридли ці американські гірки, і я обрала другий варіант.

Насправді ж прийняття ситуації із зайвою вагою не принесло позитивних результатів. Навпаки, тіло почало боліти й буквально розвалюватися, аналізи сигналили червоним, енергії не було ні на що. Я подумала, що, мабуть, так приходить старість: до когось непомітно, а когось накриває лавиною й прибиває до ліжка. Мені було п'ятдесят два, і я мала великі плани на життя.

«Тіло пам'ятає все» - так називається відома психологічна книжка, і цією ж фразою можна описати, як протягом життя наше тіло накопичує те, що зрештою ми називаємо симптомом. Ми можемо довго зупиняти чужих коней і гасити чужі палаючі хати, ігноруючи свої потреби та проблеми, але є остання точка, коли все інше стає неважливим: наше тіло, останній бастіон, після здачі якого відступати вже нікуди.

Люди, вступаючи в боротьбу із зайвою вагою та програючи її, часто запитують себе: чому ж ніщо не працює - ні дієти, ні воля, ні обіцянки собі, ні чітка логіка, ні здоровий глузд? Існує безліч причин і відповідей, висвітлювати які не є метою мого допису. Я розповім про один психологічний момент, який зрушив мій віз із мертвої точки.

Як психологиня я працюю в напрямі транзакційного аналізу, і, згідно з його теорією, ми проживаємо життя в трьох его-станах (Батько, Дорослий, Дитина), постійно перестрибуючи з одного в інший, у якомусь затримуючись довше, десь жорстко фіксуючись, а іноді навіть відмовляючись від одного з них. Звісно, ідеальна картина - коли всі ці наші его-стани живуть мирно й дружно та підтримують одне одного в будь-яких життєвих ситуаціях. Але значно частіше між ними виникають конфлікти, у яких вони часом б'ються не на життя, а на смерть. І у випадку з вагою й тілом це не метафора.

Якщо уявити, що его-стан Дитини - це всі наші бажання й автентичні почуття, а Батько - усі «треба, належить, можна, не можна», а ще те, що транслює соціум як культурний Батько, то виходить така картина. Дитина хоче смачної їжі, розважатися, не напружуватися, загалом задоволень. Приходить Батько й каже, що смачна їжа шкідлива, а самі розваги й задоволення ведуть до деградації. І виникає конфлікт: я хочу, але те, чого я хочу, погане.

Як задовольнити потреби, не порушуючи заборони? Я або адаптуюся: погоджуюся з Батьком, відмовляю собі в усьому, що «погано», сідаю на дієту, йду в спортзал, веду здоровий спосіб життя. Начебто все прекрасно, але от халепа: я постійно зриваюся, адже скільки не переконуй себе в правильності й необхідності всіх цих заходів, вони не задовольняють потреб, не відповідають на мої «хочу».

Інший варіант, контрсценарій, - сказати Батькові: «Та пішли ви всі». Здавалося б, ось вона, довгоочікувана свобода: роби що хочеш, ніхто тобі не указ. Але й це не працює: потреби начебто задовольняє, проте веде до руйнування всієї системи. Це основний сценарій, який лежить в основі залежностей.

Що ж робити? Як вирватися із замкненого кола? Визнати, що батьківські контракти НЕ ПРАЦЮЮТЬ. У довгостроковій перспективі точно ні, звідси й зриви.

Наша внутрішня Дитина знову й знову повторюватиме цикл: адаптуватися й порушувати заборону. Вихід у тому, щоб Дитина по-справжньому ЗАХОТІЛА зробити це для СЕБЕ, щоб нею керувало власне бажання замість страху, зобов'язань чи «треба».

У моєму випадку ситуація розвивалася так, що від батьківських фігур я отримала послання «працювати до сьомого поту, не помічаючи сигналів тіла, і відпочивати, лише коли валишся від утоми». Моя мама, розповідаючи про своє життя, говорила: «У мене м'ясо від кісток відставало», - і це звучало з гордістю. Теми турботи про себе, своє здоров'я в моїй родині не існувало, а фізкультура й спорт були пов'язані лише зі шкільним уроком. Але те, що жінка має гарно виглядати, бути ідеальною в усьому (мама казала мені «бути лялечкою»), звучало як наказ, якого потрібно беззаперечно дотримуватися.

По суті, мені давали взаємовиключні послання: неможливо бути «лялечкою», якщо гарувати все життя так, що «м'ясо від кісток відвалюється». Ось вони, мої гойдалки крайнощів, на яких я гойдалася все життя. І в тому, і в іншому випадку я мала робити все для Батька. Звісно, мені й самій хотілося бути красивою та здоровою, але не такою ціною, яку пропонував Батько. Зайва вага і є захисним скафандром від того, чого не хочеться бачити, чути, з чим не хочеться стикатися. Аж поки не приходить біль - сигнал тіла, що щось іде не так.

Пам'ятаю, наближався мій п'ятдесят третій день народження, і син запитав, що мені подарувати. Мені нічого не хотілося, адже в мене було все, щоб почуватися щасливою й цілком задоволеною: улюблена сім'я, улюблена робота, улюблений дім. От тільки сил жити своє життя й насолоджуватися ним не було. І я подумала: невже тепер так до кінця, самий біль і неміч? Ні, я так не хочу! Я хочу повернути собі здоров'я! Це прозвучало несподівано й зовсім по-новому. Це й був контракт із моєю Дитиною: вона ЗАХОТІЛА.

Я попросила сина подарувати мені місячний абонемент у спортзал і почала ходити туди кілька разів на тиждень. Уже після перших занять я відчула енергію в тілі, про існування якої встигла забути. Я відчула, як почав минати біль у шиї, попереку, колінах, мій настрій і самопочуття поліпшувалися, наче росло дріжджове тісто, а вага, навпаки, падала. Днями виповнюється п'ять місяців мого нового життя, у якому з'явився регулярний спорт. Сьогодні я планую свій розклад так, що спочатку вписую тренування, а потім усе інше: я пам'ятаю, що хочу повернути собі здоров'я. Цього року я не загадуватиму під ялинкою «схуднути», адже на вагах мінус 7 кг, а на тілі окреслилися м'язи.

Авторка Олена Путятіна. психологиня транзакційного аналізу