- Слухай, а ким ти станеш, коли виростеш? - пам'ятаєте це запитання, яке нам часто ставили бабусі, тітоньки й мамині подруги. І ти вигадував: лікарем, космонавтом, учителем, водієм трамвая, пожежником.

Але час минув, і запитання «Ким ти станеш, коли виростеш?» уже не звучить. Ми виросли. Кожен став тим, ким став. Досить успішним або не дуже, реалізованим або поки ні, знайшов своє покликання або... Знайти своє покликання в юності - це шанс, який випадає далеко не кожному. Якщо вам це вдалося, вважайте, вам дуже й дуже пощастило. А якщо ні? Якщо ви досі в пошуку? Чи нормально у 40, 45 і навіть у 55 ще не розуміти, «а ким я хочу стати»? Відповім вам як психологиня: так, це цілком нормально, з одним невеликим уточненням. Замініть дієслово «стати» на дієслово «бути».

Ким я хочу БУТИ просто зараз?

Життя насправді влаштоване доволі мудро. У першій його половині, коли енергії багато, а мудрості ще не набралося, ми зайняті тим, що психологи називають «адаптацією до життя». Вивчитися, знайти роботу, визначитися з житлом, знайти партнера, створити сім'ю, народити дітей, нагодувати дітей, вивчити дітей, змінити партнера (жартую), змінити роботу (не жартую) і так далі.

І ж увесь час є якесь примарне майбутнє, яке настане, щойно ми до нього добіжимо. Ми біжимо й біжимо, щось доводячи собі та оточенню, чимось жертвуючи, знаходячи компроміси із собою й життям. Ось зараз, іще трохи потерплю - і все буде.

Але добігти до горизонту неможливо. Рано чи пізно над ним загоряються неонові літери: «А це і є моє майбутнє? Це саме те, про що я мріяв?»

І, можливо, ви скажете: «Так. Це те, про що я мріяв».
Можливо, ви скажете: «Так, але не все».

Та хоч би як ви собі відповіли, найімовірніше, наступним буде запитання: «А що далі?»

«Пройшовши до половини свій земний шлях, я опинився в похмурому лісі»

Мені було трохи за 50, коли я раптом дуже ясно зрозуміла: мого життя залишилося, ну… скільки в долонях поміститься? Мене вразила не загальна думка про смертність, а розуміння, що я не маю часу. Мені треба жити зараз. Бути тією, ким я хочу бути просто зараз.

Чи було в мене погане життя до цієї миті? Та ні. Я багато чого досягла: власний бізнес, хороші заробітки, чудовий чоловік, є де жити, я непогано живу. Але що далі? Куди рухатися далі?

І якось увечері, сидячи з подругою, фінансовою директоркою великої будівельної компанії, за чашкою коньяку, ми заговорили про те, що діти виросли, професійних вершин досягнуто, та й пенсія стукає у двері.

І раптом моя приятелька запитала:
- Якби відкинути все-все, усі зобов'язання й проблеми, якби ти була цілком вільною, чим би ти зайнялася?

- Фотографією, мабуть, або психологією. А ти?

- Знаєш, я завжди хотіла написати книжку. Але… якось ніяково, чи що. А зараз подумала: куди вже відкладати? До пенсії пара років залишилася. Купила собі зошит, ручку.

- Я тобі блокнотик подарую :) А я записалася на співбесіду на трирічне навчання психології. Подумала: ну й нехай, навчатимуся з молодими.

- А працюватимеш психологинею?

- Іще не знаю. Поки вчитимуся для себе. А далі хто знає, хто знає…

Ми розійшлися, подруга поїхала додому. І серед ночі надіслала мені смс.

Я придумала епіграф до своєї книжки:
«Якби тобі не потрібно було нічого доводити, чим би ти зараз займалася?»

Авторка Олена Маткевич.