Усе почалося з короткого повідомлення в Телеграмі. Воно надійшло пізно ввечері, я навіть не хотіла відповідати. Але потім відкрила: подумалося, якщо людина пише так пізно, мабуть, щось важливе.

- Ви працюєте з парами? - запитала вона.
- Так. Ви хочете записатися вдвох? - відповіла я.

Відповіді довго не було.

- Я не знаю. А як правильніше?
- Залежить від вашого питання.
- Мені здається, у нас проблеми. Але я ще не розмовляла з чоловіком.
- Можливо, ми спочатку зустрінемося лише з вами? Поговоримо й зрозуміємо, як буде краще.

- Не знаю. У мене немає такого досвіду… Я ніколи не була в психолога.
- Спробуймо. Приходьте. Онлайн зручно?
- А очно не можна? Хоча ні, нормально. Давайте, тільки можна рано-рано вранці?

Ми домовилися. І ось, ранок, вмикається екран Зуму, і я бачу немолоду, доглянуту жінку. Вона сидить у порожньому кафе.

- Вам зручно? - запитала я. - Ви готові розмовляти відкрито?
- Так, усе нормально, - вона ледь помітно всміхнулася. - Це моє кафе. До відкриття ще година, у залі нікого немає. Мені тут... спокійніше.

Поки ми представлялися й знайомилися, я обережно розглядала її через камеру. Років 50, можливо, трохи старша. Затишний бежевий светр із високим коміром. Світле довге волосся трохи відкриває вуха, і я помічаю маленькі сережки в комплекті з тонким ланцюжком та невеличким кулоном.
Кожен її рух був сповнений делікатної грації. Ось вона трохи посунула чашку. Цікаво, чай чи кава? Взяла маленьку мисочку з листям м'яти, поклала кілька листочків у чашку - усе-таки чай. Додала маленькою ложечкою мед, обережно розмішала. Ледь дзенькнула порцеляна.

- Можна? Так можна в психолога?
- Так, можна.

Тонкі, але чуттєві губи склалися в сумну напівусмішку. Очі опущені, погляд ніби ловить відображення в чашці. Соромиться? Не знає, із чого почати? Засмучена? Втомилася?

Мовчимо.
Трохи присунула чашку, обережно вийняла ложечку, раптом облизала її й поклала поруч. І ніби спіймала себе на цій відкритості, здригнулася й злегка натягнула рукави светра, наче змерзла.

- Я не по розлучення, - тихо промовила вона, так і не підводячи очей. - Ми давно одружені, багато років. Діти? Діти виросли й поїхали. Ну а ми… ми живемо разом, радше як сусіди чи приятелі. Не сваримося, не лаємося. Але… мені здається, він мене не помічає.

- Що означає «не помічає»? - запитала я.
- Ну знаєте, він усе робить правильно. Удома порядок, усе працює, машина нова. Я теж працюю. Але… але ми не розмовляємо.
- Поясніть, будь ласка.
- Ми не розмовляємо. Ні про що, крім якихось побутових питань. Що купити, чи треба міняти колеса на машині й так далі.
- Про що б ви хотіли з ним поговорити?
- …не знаю. Про щось цікаве, важливе.
- А раніше ви розмовляли?
- Спочатку навчання, потім діти й робота. Якось вистачало спілкування. Кілька подруг є. Але… мені здається, він мене не бачить.

Вона замовкла. Трохи підняла чашку, вдихнула аромат чаю. Обережно поставила її на стіл. Поправила волосся, заправивши пасмо за вухо, і знову сховала долоні в рукави.

- Ви малюєте? - запитала я.
- Що? - вона трохи напружила плечі й нарешті подивилася просто в камеру.
- Ви любите малювати чи ліпити?
- Несподівано... Чому ви це запитали?
- Мені здається, ви вмієте помічати непомітне. Знаєте, я дивлюся, як ви зараз заварювали чай, - м'яко сказала я. - Як ви обрали м'яту, як додали мед, як усе розмішали ложечкою. У цьому стільки естетики й уваги до дрібниць. Зазвичай так відчувають світ люди, які... помічають дрібниці й знають, як ними насолоджуватися. Можливо, ви бачите те, що для інших не таке значуще, а для вас дуже важливе.

Вона завмерла, наче щось згадала, щось, про що дуже давно не згадувала. На обличчі з'явився вираз людини, яка несподівано знайшла стару скриньку чи натрапила на давню фотографію в сімейному альбомі.

- Знаєте... - її голос трохи змінився, у ньому з'явилася глибина. - Ми ж познайомилися на моїй виставці. Ну, точніше, виставка була спільна, студентська, моїх там було лише дві картини. Я страшенно хвилювалася, а він стояв біля мого полотна хвилин двадцять і всміхався. На картині була проста чашка чаю й руки жінки, яка розмішувала ложкою цукор. Він тоді повернувся, побачив мої пальці у фарбі й сказав: «Я закохався в ці руки. Вони вміють зігрівати речі, просто торкаючись їх».

А потім було маленьке студентське кафе. Там завжди пахло свіжою випічкою, чомусь завжди було дуже тепло. Ми сиділи й довго-довго пили там чай та розмовляли. І саме він навчив мене пити чай із м'ятою та медом, трохи розминаючи листочки м'яти маленькою ложечкою. А ще, пробачте, ми забрали звідти дві кумедні чашки. На одній була мавпочка в червоній спідничці, на другій теж мавпочка, але в синіх шортах і на велосипеді. І чашки вже були старенькі, із невеликими відколами й тріщинкою. Дивно... я перестала про це пам'ятати й не знаю, куди вони поділися - ці милі чашки. Я все хотіла їх намалювати…

- А зараз ви малюєте?
- Ні… усе якось ніколи було… Та й не вийшло з мене художниці. Забула, що вмію. Забула, як усе було. Мені здається, що я себе забула.

Я дивилася на її руки, які вона так уперто ховала в довгих рукавах бежевого светра. Ніби намагалася приховати від світу ту його частину, яка колись уміла створювати, відчувати й зігрівати речі одним дотиком.

Схоже, вона сама себе сховала, обережно прибрала ту себе, колишню, кудись далеко. Туди ж, куди із часом зникли й чашки з мавпочками.

- Можливо, ми почнемо із цього? - запропонувала я, коли ранкова тиша стала м'якою та сповненою прийняття. - Намалюйте, будь ласка, до нашої наступної зустрічі... яка ви?