Витерши об фартух забруднені борошном руки й розклавши на піддоні в морозилці щось віддалено схоже на пельмені, я видихнула.

- Щоб я, та ще колись. Ні, у найближчі 50 років точно ні.

Із тістом я не дружу давно, практично ніколи. Рибка там, томлене м'ясо - це будь ласка. А все, що вимагає замішування за пропорціями, очікування, розкачування, - усе повз мене.

«Яка дівка, такі й пироги», - сказала б моя бабуся. І що цікаво, у неї ж виходило. Пироги з капустою та яйцем, із солоними грибочками, із зеленою цибулею, з картопелькою, зі смаженою морквою або, о боже, плетінка з аґрусовим варенням. Та й із мамою «Наполеон» на свята робили. Щоправда, я лише за крем відповідала. Там головне було не з'їсти крем до того, як мама давала команду: «Час змащувати коржі. Починай». І тоді я починала старанно розмазувати крем по коржах, розуміючи: не вистачить, точно не вистачить. А мама, вдаючи, що так і було задумано, змащувала кілька шарів варенням із чорної смородини.

Одне слово, уміли в моїй сім'ї пекти пироги й тортики. А я ні. Усе, що не ШАРЛОТКА, для мене вершина кулінарного мистецтва. Хоч і бажана, але недоступна. Тож у меню моєї домашньої кухні немає розділу «Десерт».

Якось увечері, вже не пам'ятаю коли, мій чоловік загадково промовив:

- Так пельмешків хочеться. Справжніх. Із маслечком, сметанкою, з лавровим листочком і чорним перчиком.

- Не питання. Купимо наступного разу або в кафешку зайдемо, я знаю, де продають.

- Домашніх хочеться, із м'ясом і бульйончиком усередині.

- Ти не плутаєш? Із бульйончиком - це хінкалі… чи манти?

- Пельмешки…

Сьогодні в чоловіка був день народження. Гостей серед тижня не кликали, урочистої вечері не планували. Але ж подвигу хочеться. Пельмешки? Аякже!

Закачавши рукави й надягнувши з цієї нагоди фартух, я стала до верстата. Фарш зробила, цибульки додала, тісто замісила, навіть качалку знайшла, завалялася в нижній шухляді на кухні. Поле бою підготувала.

І тут почалося. Тісто відчайдушно не хотіло розкачуватися. Йому подобалося залишатися зліпленим у грудку. Я його й на шматочки різала, і качалкою розкачувала, і борошном посипала. Нарешті ми з ним дійшли згоди, і я розкачала щось віддалено схоже на коло. Тут з'ясувалося, що форми для вирізання кружалець під пельмешки в мене, звісно, немає. Добре. Замінимо її великим кухлем. І не так страшно, що кружальця виходили сантиметрів по 8-9 у діаметрі. Гаразд, якщо що, назву хінкалі, просто формою як пельмешки.

Години за дві битви з тістом і фаршем я заповнила морозилку тим, що, напевно, можна назвати ПЕЛЬМЕНЯМИ з великої літери П. Вони явно перевершували розміром своїх магазинних та й кафешних побратимів.

Нічого, нічого. Начинка важливіша за форму, - заспокоювала я себе.

Вечір. Вечеря. Ставлю на стіл велику тарілку з вісьмома пельмешками. Більше в каструлю не вмістилося. Банку сметани, масло й чорний перець.

- Що це? - читаю я запитання у здивованих очах чоловіка.

- Пельмешки.

- Упевнена?

- Ні. Радше… Празькі хінкалі. Га? Або манти по-пітерськи. Як у дорогому ресторані, - викручувалася я.

- Та годі, - сміявся чоловік, насолоджуючись бульйончиком у пельмешках. - Звари, будь ласка, ще порційку… Ще штучок шість-вісім, будь ласка. І знаєш, думаю, до вмісту пельмешків питань немає. А от над формою доведеться ще попрацювати. Готовий дегустувати. І не раз!

- Ні. Нізащо!

Авторка Олена Маткевич.