Ірина Млодік. Психотерапія не робить людей щасливішими. Це правда. Вона робить їх дорослішими. І дорослішати вам, на мою думку, усе-таки варто. Хоча б для того, щоб прожити власне життя, а не чуже.

Психотерапія для мене - це передусім колись ухвалене рішення. Ні, мабуть, усе починається ще раніше: із чесного погляду на своє життя. У певний момент ви розумієте, що живете не зовсім так, як хочете й могли б. І в усьому цьому ніхто не винен, окрім вас самих: ви так живете, бо ухвалили у своєму житті багато дрібних і великих рішень, які привели вас саме сюди. Утім, розуміння цього прийде не відразу. Спочатку вам, як і всім, здаватиметься, що світ до вас несправедливий, що у вас нещаслива доля, зіпсована карма, ви народилися не під тією зіркою. І люди довкола злі й дурні, якщо не хочуть визнавати ваші очевидні таланти й чесноти або чомусь не бажають ставитися до вас по-людськи.

І якщо в якусь досить світлу, але важку мить вам стає очевидно, що марно чекати, поки світ вирішить відновити справедливість і віддасть вам належне, і ви розумієте, що, хай там як, доведеться починати із себе, тоді ви й опиняєтеся в моєму кабінеті. Тож насправді все починається з невисловлених запитань, які назрівають десь глибоко: хто я? Чому зі мною так трапляється? Що потрібно зробити, щоб не траплялося? Що мені потрібно змінити у своєму житті? І як це зробити? А іноді вам уже так боляче й погано, що не залишається жодних сумнівів: життя неодмінно потрібно змінювати, і якомога швидше.

Перший етап психотерапії так чи інакше пов'язаний із певним рівнем дискомфорту в житті людини. Адже якщо вам добре, немає й мотивації до змін. Виходить, що на психотерапію нас приводять криза, страждання, переживання, біль.

І в ту мить ми ненавидимо цей стан, хоча насправді мали б бути йому вдячні, бо саме дискомфорт, який виникає в кожної людини під час переходу від одного життєвого етапу до іншого, дає нам поштовх розвиватися, рухатися й змінюватися.

Навіщо нам наші проблеми?

Наше життя циклічне. Так улаштовано все в природі: день змінюється ніччю, літо осінню, молодість зрілістю. Так само й у нашій психіці закладена потреба в чергуванні. Є періоди спокою, радості, задоволеності. Але кожен із нас знає: якщо затриматися в них надовго, спокій перетворюється на нудьгу, радість змінюється пересиченням, а задоволеність переходить у тугу. І тоді нам хочеться чогось нового, щоб бодай трохи вийти з рівноваги й знову почати боротися за відновлення спокою та безпеки.

Хоч як парадоксально це звучить, ми маємо бути вдячні власним проблемам і неприємностям. Адже кризи, негаразди, зміни в нашому житті трапляються для того, щоб ми мали можливість навчитися чогось нового, стати трохи іншими. Біда в тому, що деякі люди не вміють використовувати кризи й проблеми для розвитку. Вони бояться проблем і витрачають безліч сил та енергії, щоб уникнути їх, а зрештою й змін у собі. Проте зазвичай повністю ухилитися від проблем не вдається, і тоді на кризові чи складні ситуації ми найчастіше реагуємо звичним набором моделей поведінки та усталених стереотипів.

У результаті або кризу вдається подолати насилу, або ми все-таки змушені ухвалити якесь нове для себе рішення.

Вам боляче, погано чи просто незатишно жити. Це означає, що ваші колишні моделі поведінки, погляди на життя, способи взаємодії, імовірно, цілком ефективні в дитинстві чи юності, тепер не рятують вас, не допомагають, просто не працюють на новому етапі життя. Найімовірніше, не всі, але деякі, можливо, найважливіші саме зараз. Дуже часто ви навіть не усвідомлюєте, що це за моделі, як саме ви чините і як іще можна поводитися в таких ситуаціях. Причому що жорсткішим було виховання й твердішими переконання ваших батьків, то вужчим буде ваше уявлення про те, як улаштований світ. У дитинстві обмеження й заборони були потрібні для вашої безпеки. Але дорослій людині важливо навчитися дивитися на світ ширше.

Зробити це без сторонньої допомоги дуже непросто. Частково тому, що ви вже цілком переконані: світ улаштований саме так, як ви звикли його сприймати. Що якщо наполегливо працювати або всім допомагати, у всьому собі відмовляючи, то буде щастя. Або якщо бути слухняним, хорошим, жертвувати собою заради ідеї чи людини, неодмінно прийде відплата або нагорода.

Але з часом ви розумієте, що вже стільки сил покладено на те, щоб усього цього досягти, а ніяк не виходить: кохані кидають, батьки все одно чимось незадоволені, керівництво не визнає, ні щастя, ні відплати, ні нагороди. Як же так? Ви ж так старалися! І чим іще це пояснити, як не світовою несправедливістю? Поясненням може бути, наприклад, ваше небажання прощатися з дитячими уявленнями та ілюзіями. Ба більше, певний час ви не будете готові навіть погодитися, що це ілюзії. І слушно: для цього потрібні час і чийсь погляд, який допоможе вам побачити, до чого ваші усталені уявлення приводять у теперішньому житті.

Спочатку, можливо, ви зустрічатимете такі відкриття з опором. Це зрозуміло: ваша психіка з дитинства набудувала собі фортечних мурів і бастіонів на випадок усіляких несподіванок та негараздів і тепер не готова так просто віддати вам усе це на поталу. Хто ж вас захищатиме, якщо ви всі мури зруйнуєте? А раптом хтось або щось завдасть вам болю чи поранить? А ви без мурів? Що тоді вас захистить? Саме тому перебудова ваших уявлень і захистів відбуватиметься дуже поступово. Адже швидко зруйнувати старі захисти психотерапевт, на щастя, не зможе: ваша психіка вперто боротиметься за збереження своєї внутрішньої рівноваги.

Приклад.

У дитинстві головною цінністю у вашій сім'ї було бути розумним, багато й постійно вчитися, вражати ерудицією, весь час підвищувати свій інтелектуальний рівень. Тому вам нічого не залишалося, крім як багато вчитися й постійно демонструвати свої знання, щоб у сім'ї вас приймали й любили, бо дитині-вигнанцеві майже неможливо вижити. У школі та інституті у вас усе було чудово: ви вміли вчитися й показувати свої знання на радість учителям і батькам.

Але настав новий етап життя: ви прийшли на роботу, а там уже не потрібне ваше вміння вчитися чи демонструвати інтелект. Там потрібно вміти взаємодіяти з людьми, відповідально обирати або пропонувати нестандартні рішення. А ви продовжуєте вражати ерудицією й не розумієте, чому колеги вас не поважають, а керівництво вважає, що ви погано справляєтеся. Ви ж такий розумний! Розумніший за них усіх! Ви намагаєтеся розумувати ще більше, і це чомусь призводить до гірших результатів…

Потім настає новий етап вашого життя. Усі однолітки вже не раз закохувалися, дехто вже одружився, особливо обдаровані навіть устигли розлучитися. А у вас так і не було нормальних тривалих стосунків. І зрозуміло чому: адже всі дівчата страшні дурепи. З ними нудно. А якщо починаєш розповідати їм про якусь новітню теорію, їхній погляд скляніє і подальша розмова втрачає будь-який сенс. Вони цікавляться вами, але недовго, бо не можуть довго утримувати у фокусі уваги зміст того, що ви їм віщаєте. Вам ніяк не вдається збагнути, що замість ваших теорій вони хочуть чути щось інше. Але що?

І ось ви в кризі. Невдоволення починає накопичуватися на всіх фронтах. При цьому вам геть незрозуміло, за що. Адже ви все робили правильно: вчилися, багато знаєте. То чому все так?

Друзі, якщо вони у вас, звісно, є, скажуть: «Будь простішим, і все. Не розумуй. Розслабся. Будь своїм хлопцем». І тим самим зазіхнуть на ваші захисти. Ви не знаєте, як це - бути простішим, а до того ж не розумієте, як можна відмовитися вимірювати світ власною інтелектуальною лінійкою. А чим тоді? Чому успіху досягають не найрозумніші? І чому не їм дістається найбільше грошей та взагалі всіх земних благ? Як тоді жити? Від чого відштовхуватися?

Тому ви не зможете бути простішим, хоч як старатиметеся. І добре. Адже насправді ви вже непрості. Вам потрібно розширити й поглибити себе, розвинути інші здібності, навички, моделі, зберігши свій розум. Наприклад, навчитися прислухатися до себе й довіряти, крім знань та логіки, ще й інтуїції, опанувати непросту для вас мову почуттів, прийняти в собі можливу дурість і обмеженість, щоб легше приймати чужу. Пізнати себе й почати цінувати свою незвичайну особистість за щось іще, крім високого інтелекту.

Ви не змінитеся.

Психотерапія не забере у вас колишнього способу життя. Ви завжди зможете використовувати попередні моделі, якщо захочете до них повернутися або якщо на якомусь етапі вони найбільше відповідатимуть вашому життю. Але з її допомогою ви дізнаєтеся про численні варіанти, серед яких будуть ті, що значно краще підходять до нової ситуації, ніж колишні, усталені й перевірені.

Від деяких клієнтів-початківців я не раз чула таку популярну «страшилку»: психотерапія може тебе змінити, ти станеш зовсім іншим і перестанеш бути собою. Зізнаюся, колись я теж цього боялася. Але мій власний клієнтський і психотерапевтичний досвід свідчить про протилежне: ви залишитеся собою, навіть якщо дуже сильно захочете стати кимось іншим. Усередині є щось дуже глибоке й незмінне, що залишиться з вами до кінця життя, хоч би скільки зусиль ви докладали, щоб це змінити. Зате на зустрічах із психологом майже гарантовано відбудеться інше: ви станете собою ще більше, ніж були раніше.

Поки ви росли й дорослішали, люди довкола бачили вас зазвичай з якогось одного боку, ну щонайбільше з двох, і дуже скоро ви самі стали вважати себе саме таким. Якби не криза й не психотерапія, ви могли б так і не дізнатися, на що ще здатні. Адже насправді кожна людина - величезний світ, цілий усесвіт, неосяжний, непізнаваний. Але більшість людей звикли сприймати себе маленьким містом, крихітним селом, невеликим туманним островом, не бажаючи торкнутися власної величі й незбагненності.

Їхнє небажання зрозуміле: якщо хоча б трохи торкнутися власної глибини й могутності, уже неможливо буде вдавати, що ви не знаєте, наскільки талановиті й які можливості маєте. І тоді це знання почне з вас питати, вимагати реалізації, розвитку, зростання. «А воно нам треба?» - завжди запитуватиме у відповідь та ваша частина, яка хоче комфорту, спокою, стабільності.

Тому психотерапія - це, безумовно, ризик. Ризик не повернутися до колишніх дитячих та ілюзорних уявлень про світ, утратити уявлення про себе колишнього, дізнатися про себе більше, і з цим знанням доведеться якось обходитися. Людина, яка вирушає в цю аж ніяк не веселу, але надзвичайно захопливу подорож власним усесвітом, - справжній герой. Герой у всіх значеннях цього слова, який тепер регулярно й за планом, як у відомого барона, здійснює свій подвиг.

Не раз під час цієї подорожі вам захочеться все припинити або зупинитися. Це теж зрозуміло й цілком природно: постійно відкривати свої внутрішні території виснажливо, та й неправильно. Відкривши, їх іще потрібно дослідити, освоїти, обжити. Без цього важко, а іноді й неможливо рухатися далі. Тому, якщо вам здається, що ваша психотерапія «буксує», або дуже хочеться зробити перерву, цьому зазвичай є причини. І однією з них буде бажання пожити з тим, що ви дізналися, освоїти те, що відкрилося, прийняти це, зробити своїм. Здоровому організму потрібне чергування періодів спокою й задоволення з періодами змін, розвитку та зростання. Психотерапевт допоможе помітити, на якому періоді ваша психіка з певних причин застрягає. Оскільки потреба в безпеці базова, а потреба в зростанні й розвитку належить до вищого рівня, найчастіше ми обираємо саме безпеку на шкоду всьому іншому. Це зрозуміло, якщо людина не відчуває себе сильною, глибокою, упевненою в собі.

Одне із завдань психотерапії - повернути вам вашу цілісність. Тому що більше ви дізнаєтеся про себе й активніше визнаєте це своїм, то більше у вас з'являється сил, інтересу, упевненості та бажання розвиватися. Психотерапія - процес, який сам себе підживлює. Що більше ви займаєтеся собою, то більше народжується бажання й можливостей відкривати в собі нове. Чи має цей процес кінець? Усе залежатиме від ваших життєвих цілей, потреб і намірів. Скільки можна пізнавати всесвіт? Скільки забажаєте.

Психотерапія не робить людей щасливішими.

Це правда. Вона робить їх дорослішими. Якщо наші клієнти приходять до нас по щастя, на них чекає велике розчарування. Колись у дитинстві світ щедро дарував нам щастя великими ложками, принаймні декому з нас. Нас так легко було здивувати, потішити, вразити, але що старшими ми ставали, то менше у світу залишалося можливостей для цього, та й ми рік за роком утрачали дитячу гостроту вражень.

У певний момент ми починали відчувати, як вислизає те, що раніше належало нам по праву, і в нас неодмінно виникало підсвідоме бажання повернути все те позитивне й чарівне, що ми переживали, коли дерева були великими. Як важко змиритися з тим, що це теж ілюзія. Бо повернути це неможливо.

Психотерапія допоможе вам зрозуміти цю просту істину. І від цього усвідомлення вам буде сумно, запевняю вас. Але водночас ви перестанете витрачати багато часу, сил та енергії на спроби повернути неповоротне.

Хоч як парадоксально, попри те що ми розвиваємося й ростемо, щось у нас увесь час хоче повернутися назад, до того хорошого, що було. Ми не завжди усвідомлено хочемо повернути собі дитяче відчуття захищеності, радості, залученості до життя. Можливо, саме тому так міцно тримаємося за свої дитячі ілюзії та захисти. Але ми стаємо старшими, і на кожному наступному етапі життя кидає нам нові виклики, на які часто неможливо відповісти, використовуючи колишні моделі, засоби й способи жити.

Можливо, тому одне із завдань психотерапії - допомогти в дорослішанні, тобто узгодити ваш реальний і психологічний вік. У нашій країні не так багато людей відповідають датам народження, зазначеним у паспорті. Здаватися молодшим навіть вважається модним. Але ви завжди відчуєте різницю між «бути молодим», «молодо виглядати» й «молодитися», тобто з певних причин тікати від свого реального віку, вдавати, що він вас не дуже стосується. Виглядає це, погодьтеся, щонайменше сумно.

Деякі люди, зазнавши в певний момент життя психологічної травми, залишаються в тому психологічному віці, коли її отримали, або повертаються в цей вік, коли відбувається щось схоже на ту дитячу психологічну травму. Я бачила чимало вже зовсім немолодих людей, які поводяться як п'ятирічні діти, багато тих, чия поведінка «тягне» лише на початкову школу, і незліченну кількість тих, хто так і не «перевалив» за пік підліткової кризи. «І чим це погано?» - запитаєте ви. Щонайменше тим, що ви втрачаєте можливість прожити всі інші вікові періоди.

Бабуся, яка поводиться як налякана, закомплексована маленька дівчинка, назавжди втрачає можливість прожити життя юної дівчини, дорослої жінки, зрілої й мудрої представниці людського роду, якщо відмовляється навіть розпочати цю захопливу подорож під назвою «психотерапія». А цій бабусі, хоч якою маленькою вона була всередині, однаково доводилося розв'язувати дорослі завдання: народжувати й виховувати дітей, вести господарство, будувати кар'єру.

І цілком очевидно, що робити все це страшенно важко з незрілою, нерозвиненою психікою. Маленьким дівчаткам дуже непросто справлятися з дорослими справами.

Тому така бабуся зазвичай до своїх шістдесяти років уже матиме цілий букет хвороб. Причина тут не лише у віці, а більшою мірою в тому, що організм уже втомився витримувати перенапруження, яке вона відчувала все життя.

Так чи інакше, але й без жодної психотерапії ви зможете розв'язати більшість завдань, які поставить перед вами життя. Питання лише в тому, яку ціну за це доведеться заплатити. Скільки сил ви витратите, як це позначиться на здоров'ї… Також ті, кому все-таки вдалося подорослішати й узгодити свій паспортний та психологічний вік, завжди будуть успішнішими, багатшими й продуктивнішими за тих, із ким цього не сталося. Просто тому, що в них не витрачатиметься стільки життєвої енергії на підтримання дитячих ілюзій.

Тож із допомогою психотерапії ваше життя не стане щасливішим. Я, принаймні, не виписала б вам гарантійного талона на щастя. Але воно точно ставатиме якіснішим, цікавішим, повнішим. Це не означає, що в ньому більше не буде проблем чи труднощів. Вони будуть, якщо ви не живете в казці, яку самі собі вигадали. Проте ви значно легше з ними справлятиметеся, щоразу дізнаючись щось нове про себе й світ, опановуючи нові здібності та можливості.

Ті, хто всіма силами намагався уникнути власної внутрішньої катастрофи, навчилися лише уникати. Той, хто пережив і осмислив її, зрозумів, наскільки він сильний, мудрий і стійкий. Такі катастрофи вже не лякають його. У нього з'являється можливість зустрічатися з усім новим, що підносить життя. Адже він здобуває дедалі більше досвіду долання найрізноманітніших проблем і ситуацій, стаючи при цьому дедалі об'ємнішим і багатограннішим.

Ті, хто живе в дитячому страху перед катастрофами, витрачають життя на тривожне очікування, вибудовуючи його під параноїдальним гаслом «аби чого не сталося». І в цьому сенсі вони вже живуть у власній внутрішній катастрофі, від якої так болісно тікають, витрачаючи на це дні дорогоцінного життя. Страшно змінити квартиру, місце роботи, поїхати в іншу країну, познайомитися з новими людьми, розстатися зі старими звичками. Нехай погано, не подобається, навіть мучить, завдає страждань, зате все знайоме, відоме, передбачуване. Парадоксально, що надгробний напис «Із ним так нічого й не сталося» був би найгіршим із варіантів того, як можна прожити власне життя.

Навіщо ж усе-таки дорослішати?

Це справді невигідно, особливо тим, хто вами керує. Коли ви були дитиною, за вас відповідали батьки. Усією своєю поведінкою вони показували: життя ось таке, ми живемо за такими законами, і ти житимеш так само. І ви погоджувалися, бо дитині потрібно на когось орієнтуватися. Можливо, ви протестували в підлітковому віці, тобто діяли наперекір, незалежно від того, чого насправді хотіли. Але хоч як ви поводилися в дитинстві, коли вам за тридцять, ви з подивом помічаєте, що в чомусь повторюєте життя батьків, навіть якщо твердо присяглися ніколи цього не робити.

Ми ж маємо із чогось складатися. От і складаємося з батьківських плоті й крові, які несуть їхній генотип, а наша психіка складається з їхніх настанов, моделей, принципів і поглядів на життя. Подобається вам це чи ні, варто визнати: на нас впливає й нас обумовлює те, що ми є чиїмось продовженням. І доки ми були дітьми, у нас було не так багато можливостей протистояти настановам дорослого світу, заперечувати їх, піддавати сумніву, робити по-своєму. У чомусь ми мусили підкоритися просто тому, що влада була в руках дорослих.

У міру дорослішання в нас з'являлося дедалі більше можливостей вирішувати щось самим, обирати, як чинити, що робити. Ми ставали вільнішими й не помічали, як, перепробувавши все заборонене, поверталися до того, із чим росли, не усвідомлюючи, що оточуємо себе тим, що приховано нагадує про дитячі часи.

Чи замислювалися ви, чому деякі чоловіки живуть із жінками, які їх пригнічують або без кінця влаштовують скандали, критикують, знецінюють? А чому жінки не йдуть від чоловіків, які їх принижують, ображають, б'ють? Що змушує їх залишатися в очевидному стражданні? Окрім страху змін і початку з нуля, це ще й приховане бажання відтворити для себе ситуацію дитинства, повторити те, що вже відбувалося раніше. Найсумніше, що більшість людей навіть не готові зізнатися собі, що все повторюється: вони ходять колом, на якому густо розкидані невидимі граблі.

Якщо батьки були «погані», а дитинство травматичне й таке собі, тоді, мабуть, варто полікуватися, скажете ви. Але якщо батьки були чудові, а дитинство щасливе, то цілком можна стати такими, як вони: багатими, здоровими, успішними. Можна спробувати, але не вийде. Адже такими, як вони, ви все одно не станете. Вони свого часу пройшли власний шлях, а вам належить пройти свій, і це не вдасться зробити, ступаючи слід у слід. До того ж ви окрема, унікальна особистість, яку вам було б непогано пізнати, а не батьківський клон. У будь-якому разі ви живете в дещо інший час, щонайменше з двадцятирічною різницею. Звісно, дорослі, гармонійно розвинені батьки можуть допомогти дитині знайти себе й свій шлях. Проте пройти його замість неї не зможуть.

Ви тремтите, коли вас сварить керівництво, боїтеся свекрухи, напружуєтеся, коли до вас звертається хтось старший? Ви, звісно, не вірите в Діда Мороза, але чомусь дуже хочете вірити в доброго «царя-батечка», хорошого президента або хоча б в існування світової справедливості. Це означає, що ви досі там, на дитячій землі. Чую ваше обурення: я ж ухвалюю відповідальні рішення! Роблю складний вибір, заробляю гроші! У мене самого є діти! Вірю. «Діти» теж можуть бути відповідальними, ухвалювати рішення й навіть заробляти гроші.

Дорослий - це той, хто сам творить своє життя, хто живе автентично, тобто відповідно до самого себе. Так, як йому подобається, як йому підходить, відповідно до цінностей, які він обирає. Дорослий сам собі законодавець і суддя. Навіть якщо він робить щось, що суперечить законам держави, він усвідомлює, що наслідки неодмінно настануть. Тому будь-які вибори й рішення він робить сам і готовий платити за них певну ціну. Дорослий не відчуває сорому, бо немає того пальця згори, який може вказати на нього й сказати: «Який поганий хлопчик! Ти все робиш неправильно! Як тобі не соромно!». Адже має він рацію чи ні, хороший він чи поганий, тепер вирішує лише він сам.

І перш ніж зрозуміти, як усе-таки будувати своє життя, варто визначитися, хто ви такий. Що у вас незмінне, із чим доведеться змиритися, а що дуже хочеться й, головне, можливо змінити. Які батьківські уявлення та настанови особисто вам цілком підходять, а які лише заважають жити. Усвідомити, за що варто подякувати батькам, а що важко забути й пробачити. Прожити свою злість за те, що вони зробили з вами не так, «виставивши рахунки» й зрозумівши, що їх вам уже ніхто не оплатить.

А після всього цього пробачити їх, усвідомивши, що вони були звичайними людьми, які жили своїм життям і помилялися, як усі смертні. Ідеальними богами, що прийшли на землю зробити ваше життя щасливим, вони не були. Як і ви самі, виховуючи тепер власних дітей. Познайомившись зі своїми дитячими очікуваннями, ілюзіями, уявленнями про світ, переглянувши їх і обравши ті, які в цей період життя вас влаштовують, ви рухаєтеся далі за віковою шкалою. У кожному віці доробляєте те, що свого часу з певних причин не вдалося доробити, завершуєте те, чого не вдалося завершити.

Чи звертали ви увагу, що літні люди бувають різними? Умовно їх можна розділити на два типи. Є ті, від кого віє мудрістю і спокоєм: із ними приємно бути, до них тягнеться молодь, бо поруч із ними почуваєшся прийнятим, зрозумілим, хорошим. Вони приймають свою старість, багато знають про життя, але ніколи не лізтимуть із порадами й настановами, якщо ви не попросите. Вони знають і приймають себе, тому їм легко прийняти людей довкола, життя, яким вони живуть, і навіть смерть, яка з кожним прожитим днем стає ближчою.

А є ті, хто за життя не дозволив собі багато з того, чого хотілося, і тому заздрить молодим, у яких усе ще попереду. Їхні уявлення про життя жорсткі, тому вони впадають у паніку чи злість, коли настають зміни або відбувається щось, що погано вкладається у звичні погляди. Вони жовчні, вимогливі, критичні, незадоволені всіма довкола, значною мірою тому, що незадоволені собою і тим, як склалося їхнє життя. Вони бояться смерті, бо вона - кінець усьому, а «пожити для себе так і не встигли». Саме до другого типу належать ті літні люди, які з певних причин так і не подорослішали.

Тож дорослішати, на мою думку, усе-таки варто. Хоча б для того, щоб прожити власне життя, а не чуже. А ще, можливо, щоб жити з відчуттям, що ти відкриваєш незвідану землю, твориш власну долю, плетеш свій неповторний килим учинків і подій. Щоб кожен день єдиного й безцінного життя не минав лише у спробах уникнути неприємностей, осуду й покарання від когось, хто вирішить, що має право знати, як тобі жити, керувати тобою й судити тебе.

Марнування часу й грошей?

Психотерапія коштує дорого. Навіть у нашій країні. І це не дивно. Самі психотерапевти теж проходять особисту психотерапію, беруть супервізію в досвідченіших колег, постійно навчаються, витрачаючи на це багато часу, грошей і сил. До того ж це непроста професія: вона вимагає хорошої освіти, високої кваліфікації та здатності витримувати емоції клієнтів, їхнє перенесення, почуття, спрямовані на терапевта, які безпосередньо його не стосуються.

Ця професія потребує великої психологічної стійкості в поєднанні з високою сприйнятливістю, відповідальності й духовної сили разом із тонкою душевною організацією, відмінних аналітичних здібностей та вміння відчувати найменші відтінки почуттів. Психотерапевт має вміти допомагати й співчувати іншим людям, але не дозволяти їм порушувати свої особистісні межі, не переносити на клієнтів власні проблеми й труднощі, витримувати чужу агресію, самому стояти на сторожі своїх інтересів і водночас залишатися гуманістичним, приймати людей та працювати ефективно.

Людина за своєю природою добра, і коли її близька чи навіть не дуже близька людина потрапляє в халепу, бажання допомогти й урятувати настільки ж очевидне, наскільки й природне. Не проллється й трьох сліз нещасної жертви, як майже кожна така добра людина починає захоплено грати в рятівника.

Що роблять справжні подруги, якщо одну з них щойно покинув чоловік? Вони відразу скликають раду. І пропонують: швидко перестати ревіти, негайно забути цього покидька, вдягнути найкращу сукню, піти розвіятися й уже сьогодні ввечері знайти собі іншого. Усі ці поради й пропозиції будуть прямо протилежними тому, що з професійного погляду варто робити жінці, яка переживає стрес і втрату. А якщо нещасна жінка почне опиратися й не захоче всього цього робити, подруги точно розчаруються і їхній рятівний запал дуже швидко згасне. До того, що її «покинув» чоловік, додасться ще й нерозуміння з боку власних подруг.

Повернімося до метафори із зубним лікарем: у вас болить зуб, а ви замість лікаря з його ліками, бормашинами й пломбами йдете до друга та кажете:

- Зуб болить, уявляєш, уже другий день!

А він вам на це:

- Та забий, подумаєш, зуб! От у мене вчора знаєш як голова крутилася! А ти - зуб!

Або:

- Зуб болить? Та піди солодкого поїж, відволічешся…

Шкода, що мало хто може спрямувати людину з душевними проблемами саме туди, куди потрібно: до психолога чи психотерапевта. Звісно, необізнані люди сприймають нашу професію з емоційним напруженням, як щось небезпечне, побоюючись зіпсувати репутацію. До того ж вони погано уявляють, що це за процес. Психотерапія є методом професійної допомоги й супроводу, хоча на перший погляд її можна сплутати з рятівництвом.

- За що ж я плачу, якщо мій психотерапевт лише сидить і слухає мене? - часто чую я від людей, не дуже пов'язаних із психологією.

Але, по-перше, ви, мабуть, навіть не помічаєте, як рідко вас уважно слухають. Адже у звичайному житті, поза кабінетом психотерапевта, багато хто більше любить розповідати про себе, ніж слухати. Любить давати поради, навіть коли ви їх зовсім не просите. Вам пропонують легкі, з їхнього погляду, рішення, до яких ви геть не готові, нав'язують власний досвід і розум, замість того щоб допомогти вам здобути свої. Вони зупинятимуть ваші почуття: не плач, не бійся, наплюй, забий, забудь, облиш, почни все спочатку. Замість того щоб допомогти вам виявити й прожити те, що залишилося непрожитим і заважає жити далі. Допомогти розібратися в собі й ухвалити єдино правильне саме з вашого погляду рішення. Допомагаючи вам, вони несвідомо все одно думатимуть про себе: які вони великодушні й добрі, коли рятують того, хто потрапив у біду. Якщо найближчим часом ви з біди не виберетеся, вони можуть почати активно вас підштовхувати. А якщо ви й далі погано справлятиметеся, можуть утратити до вас інтерес, бо хочуть бути безпосередньо причетними до чийогось порятунку.

Рятівництво робить із людини залежну жертву. Психотерапія допомагає особистісно збагатитися завдяки пережитому, порозумнішати завдяки відкриттям, ясніше бачити себе завдяки чесному погляду й набути впевненості через усвідомлення власної здатності переживати труднощі, стаючи ще мудрішим і ціліснішим.

Тому на запитання «Навіщо мені йти до психотерапевта, я ж і з друзями можу горілки випити?» я відповідаю: «Можете. Вам вирішувати, як учинити й на що витратити свій час і гроші». Своїм клієнтам я кажу: «Психотерапія - це не витрата грошей, це інвестиція, вкладення в найважливіший і найвідповідальніший проєкт: у власне життя, у самого себе». Про свою особисту психотерапію я думаю так само й точно знаю, що мої вкладення й досі окупаються з лишком...

***

© Ірина Млодік

Там, де тебе ще немає... Психотерапія як звільнення від ілюзій