- Я там дещо знайшов. Ходімо, покажу. - Садівник указав довгими ножицями на верхівку навісу, густо обплетеного гліцинією. Довгі зелені вусики вперто повзли вгору, чіпляючись за все, що траплялося на шляху, і, щойно закріпившись, одразу випускали фонтани листя й розвішували гірлянди бузкових суцвіть.

- То ось воно де! - У просвіті, що утворився, виднілося невелике гніздо, щільно вмощене серед сітки гілок. За мить перед очима промайнули яскраві моменти нашого сімейного життя.

Це відбувалося щовесни. Двоє чорних птахів із жовтими дзьобами починали метушливо снувати, не зважаючи на людське життя на терасі будинку. У вихідні люди тут снідали всією родиною, удень залишали візочок зі сплячим малюком, а вечорами, коли діти засинали й у будинку гасло світло, запалювали свічки й сиділи тут із келихом вина, загорнувшись у пледи та дивлячись на зоряне небо.

Цілими днями птахи носилися туди-сюди, лавіруючи між людськими головами, вовтузилися, голосно сварячись у листі гліцинії, через що на голови людей часом сипалося листя, тріски, якийсь пух, а потім усе раптово змовкало. І щойно люди починали звикати до тиші, з'являлися незвичні звуки. З-поміж гілок долинав нескінченний писк, що переходив у галас, і двоє чорних птахів знову починали снувати туди-сюди, завжди повертаючись зі здобиччю в дзьобі.

Одного дня гніздо порожніло, але люди в метушні життя не помічали миті, коли змовкали пташині голоси й більше ніхто не шарудів у листі, скидаючи згори в чашки з чаєм бузкові квіти гліцинії. Вони лише помічали, що довкола все починало повільно жовтіти, в'янути, а садові меблі прибирали з тераси до наступної весни.

«Синдром спорожнілого гнізда», або empty nest syndrome (ENS), увійшов у наше життя на початку минулого століття з легкої руки американської письменниці Дороті Кенфілд. Влучна метафора відразу занурює в усі відтінки сірого: смуток, печаль, тугу, сльози, горювання, пов'язані з моментом, коли дорослі діти залишають рідний дім.

Цікаво, що навіть якщо ви, як і я, чекали на цей день як на випускний зі школи батьківства, повністю оминути «синдром спорожнілого гнізда» не вдасться. Цей природний процес нормативний за своєю суттю і закладений у людську біологію: ми горюємо за тим цінним, що було в нашому житті, що пішло й чого більше вже не буде. Принаймні в колишньому вигляді точно не буде. Інша річ, що він може торкнутися вас легким бризом, ледь скуйовдивши волосся й поли пальта, або ж пронестися ураганом, вирвавши з корінням основи, на яких трималося все ваше життя.

Криза минає тим болісніше, чим більше місця у вашій ідентичності займає батьківська роль, коли я = мама. Якщо більшу частину життя ви присвячували дітям, то, коли вони виростають, на цьому місці закономірно утворюється порожнеча. Раніше жінка ніби перетікала з ролі матері в роль бабусі, і цей перехід міг відчуватися не так гостро. Сьогодні колишні межі змістилися, жінкам відкрилися нові можливості й кар'єрне зростання, техніка полегшила побут і догляд за дітьми, розвинулися послуги нянь та дитячі заклади, проте людські почуття залишилися тими самими.

Коли будинок фізично залишається тим самим, а життя в ньому після від'їзду дітей докорінно змінюється, це може відчуватися як:
- оглушлива тиша, порожнеча, навіть якщо поруч є люди, нав'язливі думки про власну непотрібність;
- тривога за дітей, страх критичних ситуацій, катастрофічне мислення;
- роздратування, апатія, плаксивість, депресивний настрій;
- втрата сенсу життя.

Чому ж нам так боляче дивитися на своє спорожніле гніздо, хоча насправді діти, які вирушили у власне доросле життя, - це нормативна й позитивна подія та наочне підтвердження, що ми молодці, упоралися з батьківською роллю, успішно склавши іспит на батьківство?

✔️ Якщо більша частина життя була пов'язана з батьківством і вдень та вночі оберталася довкола головної цінності - дітей, їхній відхід залишає вакуум.

✔️ Ми зустрічаємося з неоплаканими втратами, адже разом із дітьми відходить цілий етап нашого життя: молодість, мрії та фантазії, відчуття потрібності й незамінності.

✔️ Спорожніле гніздо безпосередньо зіштовхує нас зі страхом самотності й старіння.

✔️ Може настати криза в подружніх стосунках. Раптом з'ясовується, що діти й турбота про них були своєрідним клеєм, який поєднував партнерів, а тепер їх мало що пов'язує.

✔️ Зіткнення з цілковитою втратою сенсу життя. Хто я тепер і як мені жити своє життя - запитання, на які немає готових відповідей.


Пам'ятаєте, ми нещодавно говорили про перевал посеред шляху? Синдром спорожнілого гнізда - це теж перевал, криза. І, як будь-яка криза, він може нас зламати або дати поштовх до розвитку. Вибір за нами.

Далі інформація для тих, хто готовий шукати способи заповнити порожнечу, що утворилася в житті, хоче заново осмислити себе й своє життя, знайти нові смисли та жити повно й радісно:

✔️ Перше, що доведеться зробити, - визнати реальність і дати собі змогу горювати. Адже за синдромом спорожнілого гнізда стоїть справжня втрата, і тут доведеться проживати всі стадії горювання. Вважати це примхою, дурістю чи егоїзмом несправедливо.

✔️ Внутрішньо відокремити себе від колишньої ролі матері: дитина пішла, але я ж залишилася. Моя материнська роль не зникла, просто вона змінилася й перестала бути провідною в житті.

✔️ Перебудувати контакт із дорослою дитиною. Якщо раніше це було «я потрібна 24/7», то тепер вибудовуватимемо нову форму близькості: бути поруч по-дорослому.

✔️ Шукати підтримку. Ми можемо впоратися з багатьма труднощами, якщо маємо підтримку. У цей перехідний період важливо подбати про свій психоемоційний стан. Якщо втрачається смак до життя, накочує депресія, це привід звернутися по професійну допомогу.

✔️ Час пожити для себе. Ви так довго жили інтересами дітей, але зараз з'явилася можливість дати собі те, у чому так довго собі відмовляли. Згадайте, що ви найчастіше відкладали «на потім», про що мріяли, коли були матір'ю, де і якою хотіли б побачити себе за кілька років?

Коли ми дивимося на своє спорожніле гніздо, поруч із втратою варто помічати й можливості, що відкриваються. Адже в нас, окрім батьківської ролі, є власні інтереси, бажання, мрії та завдання. І чим стійкіші ми, чим повніше й із більшим задоволенням проживаємо своє життя, тим кращий приклад подаємо дітям. Як говорив відомий філософ і духовний учитель Тхіть Нят Хань: «Найцінніший спадок, який батьки можуть залишити своїм дітям, - це їхнє власне щастя».

- Залишаємо, - відповіла я садівникові, дивлячись на гніздо в пожухлому осінньому листі. - Скоро воно знову знадобиться.

Авторка Олена Путятіна.