УСВІДОМЛЕНА САМОТНІСТЬ - тема, навколо якої швидко стає людно.

Чому людина живе сама? З нею щось не так? Вона боїться близькості чи є затятим егоїстом, не приживається серед інших або приховує щось, про що ніхто не має знати? Ох, скільки людей, стільки й думок. Погляньмо на найпопулярніші.

Чому тема САМОТНОСТІ взагалі нас цікавить?
Колись ми всі вийшли з племен, де тавро «одинак» було вироком. Самому вижити було неможливо, добровільно в таке вигнання ніхто не йшов, тож означення «той, хто живе сам» обростало зловісними фантазіями про те, що з людиною щось не так.

Ми давно живемо в містах, де самотність не може бути вироком. Одна людина - цілком собі домогосподарство. Але наш мозок змінюється повільніше за реальність: для багатьох самотність неприйнятна, нестерпна, а одинаки - потенційно дивні й навіть небезпечні сусіди.

То хто такі одинаки?
Є люди, які справді просто обирають самотність. Це їхній спосіб жити. Так їм тихіше, вільніше, ясніше. Для них самотність - бажаний процес, у якому їм із собою не нудно. Вони можуть бути зовсім самі або обирати собі в компаньйони одну-дві тварини, можуть жити в гостьовому шлюбі чи навіть мати дітей, просто вже дорослих, далеко, і підтримувати зв'язок час від часу.

У цьому виборі часто відіграє роль велика потреба в автономії. Ті, хто усвідомлено обирає самотність, можуть, але не хочуть підлаштовуватися, пояснюватися, узгоджувати побут, звички, враховувати межі й настрій іншої людини. Вони високо цінують особисту зручність і простір, а іноді й базовий комфорт (адже чутливість у всіх різна). Уникання тут ні до чого, негативного досвіду стосунків у них може взагалі не бути.

Водночас такі люди можуть працювати, мати нормальні стосунки з колегами й сусідами, багато захоплень, спілкуватися та кудись ходити з кимось. Просто здебільшого вони обирають себе, а не іншого, і не готові йти на компроміси заради підтримання стосунків. - Це усвідомлена зріла самотність.

Ось лише кілька прикладів відомих людей, які демонструють такий спосіб життя.

Чи завжди самотність усвідомлена?
Ні, є й менш зважені варіанти.
Наприклад, самотність може подаватися як усвідомлена: «Я так вирішив», але якщо зазирнути трохи глибше, про жоден вибір тут не йдеться. Тема стосунків викликає таке колосальне внутрішнє напруження, що людина обирає їх уникати.

Це може бути пов'язано з неприємним досвідом (іноді навіть не власним) або настановами й переконаннями щодо стосунків. Страхи «мене поглинуть у стосунках», «стосунки = несвобода», «стосунки = тяжка робота, а результат - розчарування» роблять будь-які близькі довготривалі контакти неможливими. Сама думка про те, щоб жити з кимось, викликає імпульс відсторонитися.

У таких випадках людина намагається уникати будь-якого зближення, насторожено ставиться до чужої відкритості й іноді сприймає стосунки інших як фальш: «Ви просто себе обманюєте, вам насправді погано». Іноді їй цікаво, як усе це влаштовано в інших, але згодом вона все одно повертається до висновку, що особисто для неї стосунки - не варіант.

Є й інший вид самотності - контрзалежність
Коли будь-яка потреба в іншій людині просто заперечується. Там, де треба зустрічатися з іншим, обговорювати почуття, просити, терпіти, домовлятися, витримувати чужу інакшість і говорити про свою, людина обирає дистанцію. Вона вміє відчувати й любити, але відкритість у її внутрішній логіці пов'язана з величезним ризиком. Глибинна недовіра до інших (чи до себе?) наче повністю блокує можливість наблизитися до людей. Такі люди уникають майже будь-яких стосунків, за винятком суто функціональних.

Чіткі правила «ти - мені, я - тобі», постійний підрахунок усього, щоб не залишитися в боргу, і дистанція - за цим іноді можна зрозуміти, що поруч із вами контрзалежна людина. Зовні вона може здаватися дуже самодостатньою, але варто спробувати підійти трохи ближче, і відчувається значне напруження.

Крізь призму психології це розглядають як наслідок глибокого поранення в ранньому віці. Адже близькість, спілкування, контакт - базові потреби людини, які дають внутрішнє відчуття спокою, цілісності, прийнятості. І якщо людина добровільно себе цього позбавляє, вона має на те дуже вагому причину - сильний непрожитий біль. Єдиний спосіб не зустрічатися з ним - самотність.

Іноді про самотність говорять як про егоїзм.
Так, будь-який вид самотності - вибір себе, із тими чи іншими застереженнями. Чи можна назвати це егоїзмом? Чи здорово обирати себе, а не іншого?

У певних випадках вибір себе розумний, зважений і адекватний, в інших це акт самозбереження, а десь - застигла афективна реакція. Розумний егоїзм зберігає нас для себе і світу, деструктивний руйнує і зовнішні зв'язки, і саму людину.

Чи можна зрозуміти, яку самотність насправді проживає інший?
Лише після тривалих спостережень, вибудовування довіри та глибоких розмов. Чуже життя - потік, а те, що ми бачимо, лише окремі фрагменти, які відображають і реальність, і наші уявлення про неї.

Самотність може бути зрілою, тихою і щасливою. А може бути лише добре нарощеним захистом, за яким страшно визнати просту річ: близькість не завжди зручна, хоча й бажана.

Іноді людина обирає самотність, бо хоче любові, у якій не втратить себе. І це, до речі, дуже вагомий мотив. Питання лише в тому, як не сплутати дбайливе ставлення до себе з вічною дистанцією. Саме за цим доволі часто приходять у терапію: знайти відповіді глибоко всередині себе й ухвалити якомога кращі рішення.

Авторка Марина Климкін