«З» - Заздрість. Як перестати плюватися отрутою, якщо дуже вже хочеться.

Колись давно, років 30 тому, я працювала менеджеркою у великій компанії. І зарплата хороша, і робота загалом подобалася, і майбутнє здавалося зрозумілим.

Але я заздрила.

Успішним жінкам. Точніше, тим, хто в моїй голові мав вигляд успішної жінки. Критерії були прості: вони самі визначали графік своєї роботи, а мені це здавалося неймовірно крутим. Будь-якої миті могли кудись поїхати машиною: наприклад, пити каву з подругами або в салон. І ще в них обов'язково було два телефони. Останнє чомусь здавалося мені найважливішою ознакою. З якого дива?

Тож я пішла з хорошої посади, залишила стабільне життя й створила власну компанію, щоб самій визначати свій графік роботи. Наївна :)

Зустрічатися з подругами я стала набагато рідше, працювати - набагато більше, а телефон у мене завжди був один. Правду кажучи, так і не зрозуміла, чи потрібен був мені другий.

Люди в білосніжному вбранні
Заздрість заведено вважати «брудним», ганебним почуттям. А в епоху повальної усвідомленості додався новий штамп: заздрість - ознака «непропрацьованої» людини. Тієї, яка до психологів не ходить і з коучами не працює.

Це, звісно, дивовижні казки від людей у білосніжному вбранні. У реальному житті все зовсім інакше. Ми заздримо, і досить часто. А не можна ж. Якась доросла тітонька, наприклад бабуся, нам точно казала: «Заздрісні очі не знають сорому» або «Краще бути бідним, ніж заздрісним».

І ось ми вже боязко ховаємо це почуття. Від себе й від інших. Тільки б не запідозрили, тільки б не причепили ярлик: «Ти заздрісна». Ми так захопилися самобичуванням, що перестали помічати, як заздрість перетворилася на інші почуття, більш прийнятні для суспільства.

Наприклад, на праведний гнів, зверхність або пасивну агресію. Запитайте себе: звідки в соцмережах стільки отруйних коментарів під фото чужих відпусток, машин чи красивих інтер'єрів? Написати: «Ой, та все це в кредит / через ліжко / заради картинки» - дозволено, безпечно й наче навіть підносить над іншими. Чесно сказати собі: «Я захлинаюся жовчю, бо теж хочу в цей готель, але сиджу в сірому офісі» - нестерпно боляче.

Як увімкнути дослідника

А що, як визнати, що заздрість - просто почуття? Емоція, яка виражає прикрість, роздратування, невдоволення собою, розчарування й навіть злість... на себе. Так, саме на себе.

Що, як узаконити заздрість, зізнатися собі: «Я ЗАЗДРЮ» - і використати цей стан, щоб дістатися до своїх справжніх потреб?

Застукало серце, запекло в горлі, задзижчало в правому боці (там, де утворюється жовч), підступила нудота, ви стиснули губи й понизили голос - зачепило. І вже рука потягнулася написати злісний коментар або просто промайнула думка: «Фу, стерво, знову в неї вийшло». Ось вона, красуня, ваша Заздрість.

Але вимкніть режим хейтера, увімкніть дослідника й поставте собі кілька жорстких запитань. І, як завжди, не поспішайте з відповіддю. Нехай вона покипить із вашою заздрістю в одному казані:

1. Чого насправді я не маю з того, що бачу в іншого? (І, до речі, йдеться майже ніколи не про конкретну марку машини).
2. Що такого робить ця людина, чого я сам собі не дозволяю?

І бонус: коли ви знаходите власну справжню відповідь на ці запитання, з'являється імпульс діяти.

Часто за заздрістю до чужих грошей ховається туга за чужою сміливістю ухвалювати рішення й не боятися помилок. За гострою реакцією на чужі яскраві образи чи «успішний успіх» стоїть брак власної впевненості. А за шпильками на адресу чужих стосунків - страх, що інші тебе не приймуть і не побачать.

За речами, яким ви заздрите, стоїть життя, яким живуть інші. Але хіба ваше життя не у ваших руках?

Заздрість не робить вас поганою чи «недопропрацьованою» людиною й не є діагнозом. Це почуття, яке допомагає зорієнтуватися у власних бажаннях і спонукає розвиватися. Питання лише в тому, чи продовжите ви плюватися отрутою в екран смартфона, чи нарешті наважитеся взяти собі те, що належить вам по праву.

І ще одне, останнє запитання для тих, хто чесно відповів на перші два:

Припустімо, ви отримаєте те, чому зараз так сильно заздрите. Ваше життя справді зміниться?

Статтю написано на основі допису Марини Климкін